Збірник документів та матеріалів

Петро Калнишевський та його доба

Останній кошовий Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський (1690–1803) є в українській історії однією з тих непересічних постатей, які завжди привертали до себе увагу і політчних еліт, і дослідників-науковців, і широкого суспільного загалу. Адже він був не просто очільником запорозького козацтва в останні роки існування Січі, він став символом, віддзеркаленням образу героя-мученика, котрий відстраждав у соловецькій в’язниці за всі три століття, що відгуляла козацька вольниця. У такому сим­волічному контексті його життя та діяльність сприймалися у часи українського національного відродження другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Це героїзовано-символістичне сприйняття було успадковано після відновлення української державності у 1991 р., а його логічним довершенням стало оголошення Петра Калнишевського Українською православною церквою святим великомучеником.   >>>

Збірка наукових матеріалів

«Датування міста як проблема історичної урбаністики: європейський та український досвід»

Після про­го­ло­шен­ня не­за­леж­ності України по­чав­ся фрон­таль­ний пе­ре­гляд українсь­кої історії. На те були об’єктивні при­чи­ни, оскільки історія — це все-таки на­у­ка, і їй не­обхідно поз­бав­ля­ти­ся від міфо­логічних на­ша­ру­вань часу, в да­но­му ви­пад­ку – епо­хи російсь­кої імперії та СРСР. Були і суб’єктивні підста­ви, адже будь-яка, навіть Українсь­ка дер­жа­ва має по­тре­бу для ви­прав­дан­ня сво­го існу­ван­ня в ле­ген­дах і міфах. Цілком логічно, що на суб’єктив­но­му рівні відбу­вається заміна ста­рих міфів но­ви­ми. І якщо на рівні на­у­ко­вих де­батів, шкільних і вузівсь­ких про­грам схе­ма українсь­кої історії вже дав­но пе­ре­гля­ну­та, то в мікро­мас­штабі місце­вої історії, на рівні окре­мих міст і сіл це пи­тан­ня тільки за­раз ви­су­вається на пер­ший план. Круг­лий стіл «Дату­ван­ня міст: євро­пейсь­кий досвід і українські реалії», про­ве­де­ний у ве­ресні цьо­го року в Києво-Моги­лянській ака­демії Інсти­ту­том суспільних досліджень, став тому підтвер­джен­ням.   >>>

Заруба В.М.

Миргородський полк у структурі територіального та адміністративного устрою “Війська Запорозького”

Станово-територіальне суспільно-політичне утворення державного типу “Військо Запорозьке”, більше відоме у науці під назвою “Українська козацько-гетьманська держава XVII-XVIII ст.”, або Гетьманщина, мало власний адміністративно-територіальний полково-сотенний поділ. Полк і сотня виступали одночасно як військовий підрозділ, територіальна одиниця та судовий округ. При цьому, “Військо Запорозьке” являло собою військову та державно-політичну автономію спочатку у складі Речі Посполитої (від Зборівської угоди 1649 р. до Переяславської Ради 1654 р.), а потім у складі Російської держави (царства й імперії), від 8 січня 1654 р. (Переяславської Ради) і до ліквідації полково-сотенної адміністрації Лівобережної України у вересні 1781 р. та впровадження поділу цієї території на намісництва (губернії) з січня 1782 р.   >>>

Земський Ю.С

Боротьба за національні інтереси між українцями, поляками та росіянами початку 60-х років XIX століття в Правобережній Україні

Польське повстання 1863 р. є одним із „знакових", як кажуть, апогеїв в історії становлення польської нації та формування громадянського суспільства у поляків. Зовсім не пересічне значення зіграла ця подія й в нашій історії українського націотворення. Однак у вітчизняній історіографії досі не склалося належної наукової дискусії для адекватного, ґрунтовного аналізу впливу вказаного повстання на процеси національної консолідації українців.   >>>

Заруба В.М

Схема історії України Антона Синявського

У травні 1891 року в галицькій "Зорі" [№ 11. – С. 215-217; №12 – С.235-236] за підписом А. Катран з`явилася рецензійна стаття на "Ілюстровану історію Руси від найдавніших до нинішіх часів..." Олександра Барвінського, яка пройшла повз увагу тодішніх істориків і тривалий час залишалася невідомою сучасним дослідникам. Хоча резонанс від неї мав би бути значним. Адже автор рецензії вперше в українській історіографії зробив спробу сформулювати і запропонувати науково обґрунтовану синтетичну схему історії України [1].   >>>

Заруба В.М

Михайло Грушевський та Дмитро Багалій

У житті, науковій і громадській діяльності двох видатних українських істориків Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) та Дмитра Івановича Багалія (1857—1932) є дуже багато спільного. Обидва — учні Володимира Боніфатійовича Антоновича, засновника київської школи українських істориків, з якої вийшла вся новітня немарксистська українська історіографія. Обидва — з рідного Києва поїхали свого часу, з благословення вчителя і патрона, підіймати українознавство і громадський рух на далекі "діоцезії": Багалій — на схід, до Харкова, а Грушевський — на захід, до Львова. І той і другий зробили значний внесок у розробку історії України, в організацію наукового життя, у становлення національної школи історичної науки як у Галичині, так і на Наддніпрянщині та на Слобожанщині.   >>>