Чорнобай П.О.

Спогади О.М.Терпигорєва як джерело до історії формування науково-технічної інтелігенції Катеринослава початку ХХ ст.

Мета даного дослідження – через аналіз мемуарів О.М.Терпигорєва здійснити спробу простежити становлення, формування, розвиток науково-технічної інтелігенції Катеринослава на початку ХХ сторіччя, чи хоча б показати особу мемуариста на тлі цього процесу.   >>>

Чорнобаєв В.І.

М.П. Чорнобаєва – шістдесят років на освітянській ниві

Педагог, вчитель-філолог, організатор народної освіти, вчений  ось далеко неповний перелік характерних рис Марії Пилипівни Чорнобаєвої – першого вчителя – Героя Соціалістичної праці на Дніпропетровщині та єдиного в місті Дніпропетровську. Шістдесят років віддала вона освітянській ниві, з них сорок п`ять очолює Дніпропетровську загальноосвітню неповну середню санаторну школу-інтернат № 3.   >>>

Ченцова Н.В.

Козацька проблематика в студіях істориків Дніпропетровщини 1920-30 років

Ще десятиліття тому в історіографічних дослідженнях можна було знайти висловлювання про 20-30 рр. як про період, в який історії козацтва приділялося зовсім мало уваги, а в наявних працях проводилися старі історичні концепції. Авторитетні вчені одностайно переконували в тому, що проблематика “докапіталістичного періоду” залишалася прерогативою “буржуазних” учених, які лише прикриваються революційною фразеологією, обстоюючи застарілі і малоактуальні наукові ідеї [1].   >>>

Чабан М.

Життя і смерть професора Петра Єфремова

У ґрунтовній для свого часу розвідці “Розгром українського літературознавства 1917–1937 рр.” Богдан Кравців склав “Реєстр знищених і репресованих” літературознавців. Під четвертим номером після імен Володимира Науменка, Сергія Єфремова і Андрія Ніковського фігурує ім’я нашого земляка, професора Дніпропетровського інституту народної освіти (університету) Петра Олександровича Єфремова.   >>>

Чоп В.М.

Галина Андріївна Кузьменко-голова Cоюзу вчителів Гуляйпільської республіки (1919-1920 рр.)

На превеликий жаль в історії української освіти продовжують залишатися так звані “білі плями”, особливо в тих її місцях, де ця історія перетинається з явищами, що є незручними для офіційних концепцій. Одним з таких незручних явищ, як для радянської, так і для сучасної української історіографії, є махновський рух 1917-1921 рр. Махновці, що протягом двох років контролювали терени з населенням в 2 млн. чол. згідно стереотипних уявлень питаннями освіти взагалі не цікавилися. Але це не відповідає історичній дійсності.   >>>

Ченцова Н.В.

Джерела до історії Запоріжжя часів Нової Січі

Всеукраїнська наукова конференція «Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорозького козацтва ХVІ-ХVШ ст.» в м. Нікополі у жовтні цього року та урочисті заходи, присвячені особистості останнього кошового отамана Нової Запорозької Січі, спонукали істориків і краєзнавців цілеспрямовано обговорити набуті результати сучасних досліджень та порівняти їх із загальноусталеними і майже хрестоматійними.   >>>

Ченцова Н.В

Атестати запорозьких козаків в архіві Коша нової Запорозької Січі як джерело до вивчення козацьких біографій

Вивчення питань соціальної історії та впливу історичних подій на економічний і духовний розвиток певного суспільного стану, закріплення за ним окремого світобачення, норм поведінки неможливе без виокремлення і розгляду біографічного матеріалу. Існує солідна кількість робіт, присвячених видатним постатям доби козаччини в Україні, але персоналії діячів останнього періоду козацтва вивчені набагато менше. Джерельний комплекс архіву Коша Нової Запорозької Січі дає можливість простежити становлення, принаймні, одного покоління військових і політичних діячів Нової Запорозької Січі, тих, хто виступав "керманичем" соціальних і політичних процесів, репрезентував у середині-кінці XVIII століття запорозьке козацтво як чинник загальноісторичного процесу.   >>>

Чернов Е.А.

Петроградские ученые и ссылка М.С.Грушевского во время Первой мировой войны

Эпизод в биографии М.С.Грушевского, связанный с административной ссылкой по обвинению в подрывной антироссийской деяте-льности, относится к числу широко известных и внешняя его сторона не требует дополнительного специального освещения.   >>>

Чухліб Тарас

Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у турецьких планах завоювання Центрально-Східної Європи (1676 - 1699 рр.)

Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині ХVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалась надати нового поштовху ідеї "священної війни з невірними", призупинивши тим самим кризові явища всередині країни. Антитурецький за своїм характером Андрусівський договір 1667 р. між Річчю Посполитою і Московською державою докорінно змінював розстановку сил у Східній Європі і був небезпечний для геополітичних планів Османської імперії і залежного від нього Кримського ханства, зважаючи на можливе об’єднання воєнної потуги двох тогочасних "супердержав".   >>>

Чухліб Тарас

Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.

Вченими вже було відзначено, що легітимація гетьманської влади під час урядування Б. Хмельницького відбувалася через посилання останнього на jus occupationis (С. Величенко) [1] та формування ним концепції jus divinium (С. Плохій) [2]. Але і «право захоплення», і «божественне право», як правило, застосовувались заради узаконення внутрішньополітичних владних претензій гетьмана Війська Запорозького щодо України й не були переконливим аргументом для володарів сусідніх країн. Саме тому Б. Хмельницький намагається добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою молдавського господаря В. Лупула Розандою [3]. Але в цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б «принцами крові» й могли здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити і суб\'єктивні фактори (як-то вбивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що і підтвердилося невдовзі, коли у 1653 р. було смертельно поранено гетьманича.   >>>