Політична історія
Данилець Юрій
Політика Народної Ради Закарпатської України щодо православної церкви (1944-45)
Розвиток православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст. тісно переплітався з історією Сербської (далі СПЦ), Константинопольської, Російської (далі РПЦ) церков. Вивчення православної церкви на Закарпатті важливе також із-за того фактору, що до 1945 р. ця територія входила до складу іноземних держав: Угорщини, Австро-Угорщини, Чехословаччини. Політика урядів цих країн щодо православ’я, безперечно, відрізнялася. дивитися »
Данилець Юрій
Формування структури православної церкви на Підкарпатській Русі за часів сербських єпископів (1920-1938)
Одну із важливих ділянок української історичної науки становить дослідження історії православної церкви. Православна церква на Закарпатті формувалася в тісному зв’язку з основними православними центрами, які мали на неї той чи інший вплив. дивитися »
Заруба В.М
Миргородський полк у структурі територіального та адміністративного устрою “Війська Запорозького”
Станово-територіальне суспільно-політичне утворення державного типу “Військо Запорозьке”, більше відоме у науці під назвою “Українська козацько-гетьманська держава XVII-XVIII ст.”, або Гетьманщина, мало власний адміністративно-територіальний полково-сотенний поділ. Полк і сотня виступали одночасно як військовий підрозділ, територіальна одиниця та судовий округ. При цьому, “Військо Запорозьке” являло собою військову та державно-політичну автономію спочатку у складі Речі Посполитої (від Зборівської угоди 1649 р. до Переяславської Ради 1654 р.), а потім у складі Російської держави (царства й імперії), від 8 січня 1654 р. (Переяславської Ради) і до ліквідації полково-сотенної адміністрації Лівобережної України у вересні 1781 р. та впровадження поділу цієї території на намісництва (губернії) з січня 1782 р. дивитися »
Яценко В.Б
Інтеграційна політика російського уряду щодо козацтва слобідських полків в добу Єлизавети Петрівни
На початку 40-х рр. XVIII ст. буремні роки правління Анни Іоанівни поступились місцем „феєричному” царюванню Єлизавети Петрівни 1741-1761 рр. При висвітленні єлизаветинської доби історики доволі часто зазначають, що в своїй політиці щодо українських автономій імператриця, на догоду примхам свого серця, відмовилась від інкорпораційного курсу своїх попередників, (Петра І та Анни Іоанівни) чим на два десятиріччя подовжила життя Гетьманщині та слобідським полкам. Подібні підходи, зокрема, подибуємо в працях І.Срезневського, А.Шиманова, В.Пархоменка, Д.Багалія, В.Наумова [1, с.344-345; 2, с.407; 3, с.85; 4, с.65]. Проте а чи дійсно воно було так? Якщо прискіпливіше придивитися до „української” політики Петербурга в означений час, ідеалістичність одразу зникає. дивитися »
Василенко В.О
Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руськоі історії)
Власне наукова (тобто критична) розробка політичної історії Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) триває вже біля двох століть. До неї доклали своїх зусиль та хисту сотні дослідників з різних країн. Однак, попри великі досягнення, тут ще й досі лишається значна кількість малоз`ясованих, спірних проблем, що чекають остаточного розв`язання (у тих випадках, звичайно, коли таке взагалі можливе). дивитися »
Брехуненко В.А
Московська держава і козацько-татарський військовий союз
Українські козаки потрапили Москві на око доволі рано, принаймні вже в 10-х рр. XVI ст. Настільки ж рано вони стали чинником (спершу опосередкованим, а далі й посутнім) московських інтересів у Полі та на кримсько-турецькому напрямі. До 10-х рр. XVI ст. можна віднести початки торування українським козацтвом шляху до локалізованої міжріччям Сіверського Дінця та Дону частини Поля, до власне Дону (переважно Нижнього). Ближче до середини XVI ст. козаки відкривають для себе Поволжя, спорадично з`являючись тут, але особливо активними стають в козакуванні на Нижньому Подонні, де переважають серед приходьків, з маси яких поступово формувалася низова гілка донського козацтва [1]. У Полі ж українські козаки започатковують понад столітню добу свого розбійництва «на великій дорозі» і водночас стають для московської політики підхожим людським ресурсом у справі колонізації степової «украйни». Усе це в кінцевому рахунку фокусувалося на кримсько-московських стосунках. Москва, на відміну від Польсько-Литовської держави, швидко збагнула, наскільки важливо обернути на свою користь стихійне закозачення Дону й Волги. Так само Москва дала собі раду в необхідності нав'язати тісні контакти з українськими козаками. Укупі з централізованими заходами щодо залюднення Поля, налаштування козацтв Дону, Волги, пізніше Яїка на свою хвилю, встановлення прийнятних стосунків з українськими козаками опотужнювало московську поставу не тільки супроти Криму й Ноґаїв, а також і супроти західних сусідів, формувало передумови для перелому на її користь ситуації в Полі, цьому стратегічному, як на стосунки з ханатом, реґіоні дивитися »
Кресін Олексій
Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст.
Як відомо, при обранні гетьманом І. Мазепи 1687 р. між ним, старшиною та царським урядом було укладено так зв. Коломацький договір, що регламентував українсько-російські відносини і містив декілька нових положень порівняно з попереднім Конотопським договором 1672 р. Він загалом отримав негативну оцінку в історіографії як такий, що заклав основи конфлікту української автономії з Москвою. На думку О. Оглоблина, Коломацький договір принципово суперечив попередній традиції українсько-російських договорів і ставив під питання саме існування державності Війська Запорозького. Вчений зробив висновок, що «та ідея, яка була закладена в Переяславську угоду, до кінця XVII століття цілковито втратила всякий кредит» [1]. О. Субтельний наголошував на тому, що умови Коломацького договору «суперечили автономії українських земель», збільшуючи конфліктний потенціал відносин Війська Запорозького з царським урядом [2].
дивитися »
Сас Петро
Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.
1620 р. від імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та усього Війська Запорозького у Москву прибули посли до царя Михайла Федоровича. Цей факт добре відомий історикам. Водночас у давній (хоча порівняно скромній) вітчизняній історіографічній традиції висвітлення гетьманства П. Сагайдачного — починаючи з праць Д. Бантиша-Каменського та М. Максимовича [1] і завершуючи нещодавно виданою у стилі "класичного" плагіату монографією О. Чувардинського та А. Палія [2] — запорозьке посольство 1620 р. розглядається принагідне. Спеціально вивчаючи історію гетьманства П. Сагайдачного або ж торкаючись цієї теми у загальних працях, дослідники обмежувалися, головно, коротким анотуванням змісту документів про посольство Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича та ілюстративно наводили уривки з відповідних джерел.
дивитися »
Виноградов Г.М
Імітація монаршої поведінки в "дивних" вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.
Увага до постаті Богдана Хмельницького як на фаховому, так і на дилетантському рівні не вщухає вже, навіть попри періодичні офіційні чи неофіційні заборони, протягом трьох з половиною століть. Політичні та ідеологічні чинники, як можна спостерігати останні півтора десятиліття в Україні та, частково, у Польщі, регулярно посилюють інтерес до біографії гетьмана, його вчинків, наслідків діяльності, супроводжуючись, як нерідко трапляється в аналогічних ситуаціях, створенням зі складної, протирічливой, трагічної постаті Б.Хмельницького національного ідола, усі дії якого набувають містичного, пророчого, апріорно історично-виправданого характреру. дивитися »
Маслійчук Володимир
Щербінінська Комісія та скасування слобідських полків 1762 – 1764 рр.
Доба модернізаційних змін завжди загострює проблематику попереднього розвитку. Для історика джерела цієї доби є істотним чином найбагатшими на історичні відступи. Потреба скасування або збереження тих чи інших суспільних звичаїв загострюється на рівні полемічних зауважень, урядових постанов та історичних творів. Модернізація нищить традиційні відносини, маскуючи певною мірою сутність скасованого гучними заявами, або й навіть наголошенням вірності традиціям. дивитися »
Чухліб Тарас
Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у турецьких планах завоювання Центрально-Східної Європи (1676 - 1699 рр.)
Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині ХVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалась надати нового поштовху ідеї "священної війни з невірними", призупинивши тим самим кризові явища всередині країни. Антитурецький за своїм характером Андрусівський договір 1667 р. між Річчю Посполитою і Московською державою докорінно змінював розстановку сил у Східній Європі і був небезпечний для геополітичних планів Османської імперії і залежного від нього Кримського ханства, зважаючи на можливе об’єднання воєнної потуги двох тогочасних "супердержав". дивитися »
Буравченков Анатолій, Заруда Тарас
Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918)
Однією з найгостріших проблем, що постала перед новим урядом після приходу до влади в результаті перевороту 29 квітня 1918 року гетьманських кіл, була проблема кадрів. Необхідно було обсадити багато ключових посад у центральних київських установах, місцевих органах влади, а також у представництвах Української держави за межами країни. При цьому дуже важливим виступала лояльність до нової влади. дивитися »
Цибульський Валерій
Держава Богдана Хмельницького і Переяславська Угода в працях В`ячеслава Липинського
Серед дослідників Хмельниччини В. Липинський займає поважне місце. Це пояснюється в першу чергу тим, що він був головним ідеологічним батьком ідеї нового державницького історіографічного напрямку. А саме в ці часи постала Українська козацька держава. Сам же видатний вчений вважав добу Б. Хмельницького найважливішою епохою, коли предки наші працювали над створенням власної держави.Перед Б. Хмельницьким, коли він розпочав повстання, було, на думку В. Липинського, два шляхи: або спрямувати всю національну енергію народних мас на зміну внутрішнього державного устрою в межах Речі Посполитої, або ж, порвавши зовсім з Польщею, збудувати власну державу. Гетьман протягом тривалого періоду (1648-1654 рр.), який дослідник називає добою козацького автономізму, не міг зробити рішучого вибору. Цим пояснюються спроби Б. Хмельницького зміцнити монархічну владу польського короля, щоб вгамувати магнатсько-шляхетську сваволю і посадити на польський престол некатолика (семигородського князя Ракоці або московського царя Олексія Михайловича), вирішивши таким чином і релігійне питання. дивитися »
Потульницький Володимир
В`ячеслав Липинський – політолог
Повернення українському читачеві теоретичної спадщини В. Липинського – подія переломного значення для становлення української політології як науки. Вчений вирішував цілий комплекс таких важливих для розвитку політичної теорії взагалі і української політології зокрема проблем, як дослідження історичних етапів становлення української державності в контексті зовнішньо-політичних відносин України з іншими народами і країнами, порівняльний аналіз ролі і функціонування еліт на Україні, національної і соціально-класової диференціації еліт у процесі їх еволюції, типології українських еліт, їх етно-психологічних характеристик і політичної культури, визначав найбільш прийнятні для України як незалежної держави зовнішньополітичні блоки і союзи і т.д. Ряд ідей В. Липинського, таких як ідея територіального патріотизму, об`єднання і примирення Сходу і Заходу у власній нації, – вже зараз втілюються в життя. Слід гадати, що повернення в Україну спадщини В. Липинського започаткує наукову дискусію, стане в нагоді усім політичним партіям і рухам України у виробленні їхньої стратегії. Завдання цієї статті – з`ясувати еволюцію політичних поглядів і політичного кредо видатного українського вченого, дати прелімінарний політологічний аналіз основних підвалин консервативної політичної доктрини В. Липинського. дивитися »
Сікора Ігор
Концепція "дідичного гетьманату" В`ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи
В. Липинський вважав, що "монархія в формі дідичного, а не виборного Гетьманства" є органічною потребою у становленні Української держави. Ідея "дідичного Гетьманства" чужа українській політичній традиції. Реалізація її у чистому вигляді вимагала б неприйнятного насильства, і її ймовірно не можна було впровадити в життя за будь-якого періоду української історії. Хоча, безперечно, ця концепція могла б набути політичної актуальності і реалізму принаймні на евристичному і таксономічному рівнях, якщо її розглянути з огляду на використання деяких відомих політичній науці видів легітимації.Далі ми розглядаємо авторитарну форму правління як сучасну реалістичну форму "дідичної монархії". дивитися »
Веденєєв Д
Зовнішньополітичні погляди та діяльність В`ячеслава Липинського
При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата. Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід`ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв`язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз. дивитися »
Чухліб Тарас
Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.
Вченими вже було відзначено, що легітимація гетьманської влади під час урядування Б. Хмельницького відбувалася через посилання останнього на jus occupationis (С. Величенко) [1] та формування ним концепції jus divinium (С. Плохій) [2]. Але і «право захоплення», і «божественне право», як правило, застосовувались заради узаконення внутрішньополітичних владних претензій гетьмана Війська Запорозького щодо України й не були переконливим аргументом для володарів сусідніх країн. Саме тому Б. Хмельницький намагається добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою молдавського господаря В. Лупула Розандою [3]. Але в цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б «принцами крові» й могли здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити і суб\'єктивні фактори (як-то вбивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що і підтвердилося невдовзі, коли у 1653 р. було смертельно поранено гетьманича. дивитися »
